Схвалити Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу України на період до 2028 року, що додається.

Ця Стратегія розроблена на виконання Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, затвердженої Указом Президента України від 14 березня 2016 р. № 92/2016.

Стратегія є основою для розроблення нових та перегляду існуючих нормативно-правових актів (у тому числі державних цільових програм) у сфері розвитку та функціонування оборонно-промислового комплексу.

Розроблення Стратегії зумовлено необхідністю перегляду державними інституціями України ролі оборонно-промислового комплексу в контексті нейтралізації внутрішніх та зовнішніх загроз національній безпеці, а також інтенсифікації економічного зростання держави.

Стратегія визначає довгострокові пріоритети державної військово-промислової політики, а також напрями реалізації державних цільових програм реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу в середньостроковій перспективі.

Координація виконання та контроль за реалізацією Стратегії здійснюються Мінекономрозвитку. Мінекономрозвитку для забезпечення ефективності реалізації державної військово-промислової політики проводить раз на рік моніторинг виконання Стратегії та реалізації реформи оборонно-промислового комплексу. Щорічні результати такого моніторингу є основою для перегляду основних напрямів реалізації Стратегії у 2023 році.

Для забезпечення прозорості, відкритості та неупередженості до проведення оцінювання ефективності реалізації Стратегії можуть бути залучені міжнародні експерти, наукові установи тощо.

У разі істотної зміни умов функціонування економіки та/або зміни стратегічних пріоритетів загальнодержавної політики, зокрема з урахуванням міжнародної практики, підходи до інституційної моделі формування та реалізації державної військово-промислової політики можуть бути переглянуті.

В умовах розгортання збройного конфлікту на Сході України та зумовленої зовнішньополітичними чинниками трансформації державної політики розвитку оборонно-промислового комплексу модель управління оборонною промисловістю зазнає істотних змін.

Необхідність адаптації до кардинальних перетворень у визначенні орієнтирів внутрішнього виробництва та експортно-імпортної політики призвела до застосування починаючи з 2014 року інструментів антикризового управління оборонно-промисловим комплексом та ситуативного врегулювання проблемних питань, пов’язаних з його розвитком та функціонуванням.

В умовах сьогодення Україна демонструє позитивну динаміку розвитку оборонної промисловості - у період з 2015 по 2017 рік істотно збільшено фінансування розроблення, виробництва, ремонту та модернізації озброєння та військової техніки, налагоджено через оборонні інституції міжнародну співпрацю, визначено у стратегічних та програмних документах держави сталий розвиток оборонно-промислового комплексу як один з пріоритетних напрямів, індикатором досягнення якого є системні перебудови українського оборонно-промислового комплексу, визначені у цій Стратегії.

Оборонна промисловість є критично важливою як для розвитку національної економіки, так і для захисту державних інтересів, сферою, що сьогодні функціонує переважно в межах четвертого технологічного укладу. Стратегія спрямована на забезпечення розвитку оборонно-промислового комплексу, здатного адаптуватись до функціонування в умовах кризових ситуацій та загроз національній безпеці, забезпечити перехід до п’ятого технологічного укладу та посилити спроможність держави в рамках досягнення Україною військово-політичної самостійності.

Основною метою Стратегії є створення умов щодо модернізації і випереджувального розвитку оборонно-промислового комплексу, нарощування його виробничих потужностей для задоволення потреб Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, а також виробництво конкурентоспроможних на світовому ринку озброєнь і військової техніки.

Міжнародно визнаним критерієм якості функціонування оборонно-промислового комплексу є насамперед інституційна сформованість - здатність усіх його суб’єктів до ефективної взаємодії під керівництвом єдиного центру стратегічного управління.

Від рівня розвитку оборонно-промислового комплексу значною мірою залежить також здатність національних військових формувань до відбиття збройної агресії та виконання функцій стримування, що є особливо актуальним з огляду на геополітичні фактори.

Крім того, продукція, що виробляється оборонною промисловістю, є одним із джерел забезпечення надходжень фінансового ресурсу та стабілізації інфляційних процесів. Експорт озброєнь є одним із показників іміджу держави та її позиціонування на міжнародній арені.

Виходячи з наведеного, основними цілями Стратегії є:

інституційна перебудова оборонно-промислового комплексу, що передбачає наявність ефективно функціонуючої на всіх рівнях системи управління оборонною промисловістю;

задоволення потреб українських військових формувань як за рахунок власного виробництва, так і за рахунок імпорту;

розширення експортних можливостей усіх сегментів оборонної промисловості.

За роки незалежності було здійснено шість масштабних трансформацій у сфері управління оборонно-промисловим комплексом та реалізації військово-промислової політики - від утворення у 1991 році Державного комітету по оборонній промисловості і машинобудуванню, коли організаційна модель була побудована на основі централізації управлінських рішень щодо визначення і досягнення стратегічних цілей держави та суб’єктів господарювання, до утворення у 2010 році Державного концерну "Укроборонпром" з одночасним покладенням функцій з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері функціонування і розвитку оборонно-промислового комплексу, розвитку науково-технічного потенціалу в галузі озброєнь та військової техніки на Мінекономрозвитку.

Інституційна розбалансованість, для якої характерні неодноразові зміни підходів до управління підприємствами оборонної промисловості, призвела до відсутності стратегії розвитку підприємств, узгодженої із загальнодержавною військово-промисловою політикою, та ускладнення концентрації фінансового ресурсу на пріоритетних напрямах.

Сьогодні одну з ключових ролей у виробництві продукції оборонного призначення відіграє Державний концерн "Укроборонпром" - найбільше промислове об’єднання підприємств державного сектору, до складу якого входить третина оборонно-промислового потенціалу країни; більшість підприємств Концерну мають стратегічне значення для економіки держави.

Державний концерн "Укроборонпром" здійснює управління в таких сегментах оборонної промисловості, як авіація, виробництво бронетанкової техніки та двигунобудування, виробництво спеціальних засобів, високоточної зброї та боєприпасів, кораблебудування.

Результати аналізу динаміки розвитку державних підприємств, а також їх фінансового стану та рівня зносу основних виробничих фондів свідчать про недостатню ефективність здійснюваного державою управління підприємствами та необхідність зміни орієнтирів розвитку оборонно-промислового комплексу шляхом впровадження вертикально-інтегрованих виробничих структур, здійснення незалежного контролю за діяльністю державних підприємств оборонно-промислового комплексу та перегляду частки державного сектору.

Так, за роки незалежності в Україні фактично не змінилась філософія функціонування підприємств, орієнтована на державну підтримку та отримання державних замовлень. Крім того, в умовах інтенсивного розвитку приватного сектору оборонної промисловості, про що свідчить збільшення частки приватних підприємств під час виконання державного оборонного замовлення, яка за результатами останніх років перевищує 50 відсотків, критичного недофінансування та інвестування у розвиток виробничих потужностей державних підприємств виключно за залишковим принципом, особливо гостро стоїть питання досягнення їх якісно нового стану, адаптованого до умов сьогодення.

Наявність військово-політичного конфлікту на Сході України призводить до постійного зростання потреб українських військових формувань, які державний сектор нездатний задовольнити в необхідному обсязі, а більш гнучка система прийняття управлінських рішень та готовність до інвестування в оборонні проекти зумовили посилення ролі приватного сектору оборонної промисловості.

Однак, незважаючи на прагнення приватних підприємств до нарощування темпів задоволення потреб внутрішнього та зовнішнього ринків, на державному рівні досі діють заборони, які не дають змоги досягнути значного поступу в цьому напрямі.

Враховуючи значні міжнародні обмеження на імпорт товарів військового призначення і технологій до України, переоснащення Збройних Сил та інших військових формувань здійснюється приватними та державними підприємствами переважно за рахунок власних виробничих потужностей і розробок.

Так, після розгортання збройного конфлікту та анексії територій України у 2014 році підприємствами оборонно-промислового комплексу незалежно від форми власності інтенсифіковано розроблення та модернізацію для потреб Збройних Сил зразків бронетанкової техніки, спеціальних засобів та високоточної зброї з одночасним нарощуванням потужностей в авіабудуванні та кораблебудуванні.

Разом з тим характерна для останніх років трансформація зон геополітичної відповідальності як наслідок переформатування системи світової та регіональної безпеки зумовила необхідність задоволення підприємствами оборонної промисловості не лише внутрішніх потреб, а і посилення позицій України як експортера озброєнь.

Хоча період з моменту набуття Україною незалежності і до початку збройної агресії на її територіях характеризувався присутністю України на світовому ринку озброєнь виключно як складової пострадянського військово-промислового комплексу, залежної від кооперації з країнами СНД, насамперед Російської Федерації, найвищі за період незалежності показники Україна демонструвала саме до початку військово-політичного конфлікту.

Беззаперечним лідером за обсягами експортованої Україною продукції до 2014 року включно була Російська Федерація, обсяги поставок до якої перевищували показники продукції, експортованої до країн Європи, Азії, Америки, Африки та інших країн світу. Крім російського ринку до початку збройного конфлікту на Сході України український експорт був орієнтований також на ринки країн Азії та Африки і лише незначна його частка припадала на американський та європейський ринки.

У структурі експорту переважало надлишкове озброєння та техніка - умовна політична стабільність та стратегічна спрямованість на партнерство з Російською Федерацією та країнами СНД зумовили можливість задовольняти потреби країн, що перебували на той час у стані збройних конфліктів. Таким чином, системною ознакою експортних операцій, що здійснювалися в Україні до 2015 року, була орієнтація не на можливості власного виробництва, а на потреби ринків зазначених країн.

Цей фактор певною мірою призвів до неспроможності української оборонної промисловості оперативно переорієнтуватись на задоволення потреб власних військових формувань, коли держава опинилась у стані гібридної війни.

Починаючи з 2015 року кардинально змінились ключові ринки збуту продукції вітчизняного виробництва. Істотно зросли поставки до країн Європи та Америки. За рахунок відмови від російського ринку збільшились показники експорту до країн Азії та Африки.

Разом з тим навіть після зміни зовнішньополітичного вектору, географія українського експорту збігається із зонами воєнних конфліктів. Така закономірність формує і зміну структури українського експорту. Українські підприємства присутні на світовому ринку озброєння у сегменті авіабудування, бронетехніки та боєприпасів. В той же час за останні роки втрачено присутність на ринках кораблебудування та засобів протиповітряної оборони.

Сьогодні роль України у світових поставках експорту продукції та послуг військового та спеціального призначення, озброєння, боєприпасів, військової та спеціальної техніки є значною не лише завдяки формуванню її національної і міжнародної політики безпеки, зовнішньої політики, а і завдяки розроблення стратегії зміцнення режимів контролю над озброєннями та експортного контролю.

Таким чином, сучасний стан оборонно-промислового комплексу та рівень його готовності до проведення системних перетворень визначається такими факторами:

інституційною розбалансованістю як результатом недосконалості системи стратегічного планування та розмежованості функцій у сфері управління оборонно-промисловим комплексом, відсутністю в системі органів виконавчої влади єдиного центру прийняття управлінських рішень;

втратою частини стратегічно важливих підприємств у зв’язку з окупацією окремих територій України;

фінансуванням за залишковим принципом заходів державних цільових програм з розвитку оборонно-промислового комплексу, що зумовлює, зокрема, недостатній рівень розвитку виробничих потужностей підприємств, здатних забезпечити повною мірою потреби військових формувань в озброєнні та військовій техніці;

критичним рівнем зношеності основних виробничих фондів, недостатніми фінансовою стійкістю та стабільністю підприємств як потенційною загрозою виконанню державних оборонних замовлень;

значною кількістю підприємств державної форми власності та відсутністю чітко сформованих механізмів їх структурування, що зумовлює неможливість концентрації фінансового ресурсу на пріоритетних напрямах та розроблення галузевих стратегій розвитку оборонної промисловості;

законодавчими обмеженнями як потенційними перешкодами для участі приватного сектору в реалізації оборонних проектів та залучення іноземного капіталу;

низьким рівнем рентабельності оборонних проектів, які реалізуються в інтересах державних замовників;

недостатньою лібералізацією процедур отримання суб’єктами господарювання повноважень на здійснення експортно-імпортних операцій в оборонній сфері;

втратою традиційних ринків та зростаючою міжнародною конкуренцією як фактором ускладнення виходу українських підприємств на нові ринки збуту.

Необхідність адаптації української оборонної промисловості до роботи в нових умовах передбачає проведення в середньостроковій перспективі (до 2023 року) структурної перебудови та забезпечення розвитку інституційної спроможності оборонно-промислового комплексу шляхом:

оптимізації системи державного управління за рахунок забезпечення невід’ємності політики управління підприємствами від державної політики розвитку оборонно-промислового комплексу;