1. Схвалити Концепцію розвитку системи екстреної медичної допомоги, що додається.

2. Міністерству охорони здоров’я разом із заінтересованими центральними та місцевими органами виконавчої влади розробити та подати у місячний строк в установленому порядку Кабінетові Міністрів України проект плану заходів щодо реалізації Концепції, схваленої цим розпорядженням.

У 2016 році 392 тис. українців померло від захворювань системи кровообігу і ще 31,7 тис. - від зовнішніх причин смерті (нещасних випадків, дорожньо-транспортних пригод, насильницьких дій)-1. Разом це становило 72,3 відсотка смертей в Україні того року. Жодна інша причина смерті, крім новоутворень (які забрали у 2016 році 78,9 тис., або 13,5 відсотка життів), не мала подібного масштабу. Наша країна посідає друге місце в світі за кількістю смертей на 100 тис. населення, і саме перелічені причини пояснюють цей трагічний показник.

Як хвороби серця, так і нещасні випадки та умисні ушкодження є складними соціальними явищами, що вимагають комплексних дій. Однак проблемою при цьому залишається слабкість системи екстреної медичної допомоги.

Незважаючи на високий рівень захворюваності на ішемічну хворобу серця в Україні, рівень госпіталізації з гострим інфарктом міокарду у 2016 році становив лише 1,3 на 1000 населення-2, 3, що відчутно нижче, ніж у країнах Європи (для прикладу, у 2017 році цей показник був в півтора рази вищим у Польщі, Хорватії, Угорщині і більш як вдвічі вищий - в Німеччині, Швеції, Литві).

У 2016 році лише 8,5 відсотка реанімацій, що проводилися в Україні працівниками системи екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі пацієнтам із зупинкою серця поза межами закладу охорони здоров’я, виявились успішними (тобто дали можливість відновити самостійний кровообіг). Для порівняння, відповідний середній показник для країн Європи становив 28,6 відсотка станом на 2014 рік. Відповідно сьогодні в Україні 90,1 відсотка смертей серед пацієнтів з ішемічною хворобою серця відбувається поза межами лікарні; 9,9 відсотка пацієнтів з цим діагнозом помирає в лікарні.

Однак і в стінах закладів охорони здоров’я екстрена медична допомога залишається значно менш ефективною порівняно з показниками розвинених систем охорони здоров’я. У 2016 році смертність серед пацієнтів, госпіталізованих з гострим інфарктом міокарда, становила 12,5 відсотка (порівняно з 3,3 відсотка у Сполучених Штатах Америки).

Шанси на те, що у разі настання нещасного випадку чи серцевого нападу життя людини буде врятоване, а негативні наслідки для здоров’я - мінімізовані, залежать від строку початку надання першої допомоги та строку початку проведення критичних для виживання процедур на догоспітальному етапі, які повинні бути мінімальними, а також ефективного госпітального лікування та реабілітації. Кожна з перелічених ланок в Україні організована неефективно.

Перша проблема - недосконала організація раннього доступу до надання першої допомоги.

Згідно з доказовими дослідженнями, статистично значуще зростання показників виживання серед пацієнтів екстреної медичної допомоги досягається лише у разі, коли пацієнти можуть розраховувати на початок такої допомоги не пізніше ніж через 4 хвилини після настання екстреної ситуації. Настільки ранній доступ можливий лише у разі надання ефективної першої допомоги та забезпечення базової підтримки життя безпосередніми свідками на місці події. Хоча такі особи не можуть замінити професійних медичних працівників, вони можуть допомогти підтримати життя до прибуття професіоналів.

В Україні навички першої допомоги формально є частиною підготовки деяких фахівців (рятувальників аварійно-рятувальних служб, поліцейських тощо). Проте поточний підхід до їх підготовки не є ефективним через ряд причин:

не існує ефективного механізму контролю якості знань за результатами освітніх заходів;

не існує реєстру осіб, які пройшли тренінги з надання першої допомоги, відсутній механізм оперативного залучення їх до надання першої допомоги у разі настання нещасного випадку або надзвичайної ситуації;

добровольці, які наважуються рятувати людину до приїзду швидкої, ніяк не захищені законодавством від притягнення до відповідальності у разі, коли людині все-таки не вдасться зберегти життя.

Друга проблема - недостатня швидкість прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події.

Сьогодні в Україні, згідно з офіційною статистикою, у 90 відсотках випадків виклику екстреної медичної допомоги у містах така бригада прибуває на місце події до 10 хвилин і у 85 відсотках у сільській місцевості - до 20 хвилин. Однак через відсутність чіткого контролю виїздів бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги шляхом GPS-навігації та єдиних оперативно-диспетчерських інформаційних систем існує значний ризик заниження офіційних показників часу доїзду.

Відчутним чинником повільного доїзду є довга за тривалістю обробка виклику екстреної медичної допомоги. В багатьох областях система диспетчеризації недостатньо автоматизована і прив’язана до певного району області, що призводить до таких наслідків:

реагування на виклики екстреної медичної допомоги здійснюється лише у межах району, з якого здійснено такі виклики;

розташування бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, час доїзду на виклик екстреної медичної допомоги, навантаження таких бригад неможливо визначити та ефективно контролювати;

виклики бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги реєструються в ручному (паперовому) режимі, інформація про них вноситься в кілька журналів, що займає значний час та збільшує ризик помилок;

комунікація між диспетчером оперативно-диспетчерської служби центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф (далі - оперативно-диспетчерська служба) і бригадою екстреної (швидкої) медичної допомоги часто ускладнюється відсутністю радіозв’язку;

маршрутизація виклику екстреної медичної допомоги часто містить зайві ланки (диспетчер, диспетчер напрямку, диспетчер підстанції оперативно-диспетчерської служби), що продовжує час реагування, особливо у великих містах.

Сьогодні в Україні не існує державного стандарту на програмно-апаратний комплекс для оперативно-диспетчерської служби, і жодна державна структура не контролює якість та надійність засобів комунікації у системі екстреної медичної допомоги.

Крім того, однією із складових повільного реагування бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги є перевантаженість системи непрофільними викликами екстреної медичної допомоги, яка не дає можливість ефективно реагувати на справді ургентні випадки. Така перевантаженість спричинена рядом чинників, а саме:

поганою якістю або повною відсутністю алгоритмів категоризації викликів;

відсутністю запобіжників проти виїздів бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на непрофільні виклики екстреної медичної допомоги для покращення показників кількості виїздів;

слабкістю первинної медичної допомоги (яка могла би бути ефективнішою альтернативою під час реагування на значну кількість викликів екстреної медичної допомоги);

суспільною звичкою вирішувати значну кількість непрофільних медичних ситуацій шляхом виклику екстреної медичної допомоги, відсутністю доступу до ефективніших альтернатив або знань про їх наявність.

Додатковою причиною повільного реагування на виклики екстреної медичної допомоги також є відсутність алгоритму автоматизованого вибору найближчої бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги.

Значна кількість громадян України, а саме особи з вадами зору та слуху, - сьогодні взагалі практично позбавлені шансу викликати екстрену медичну допомогу, оскільки такий виклик може прийматися лише через телефонний дзвінок.

Третя, найбільша проблема - незадовільна якість надання медичної допомоги на догоспітальному етапі.

Сьогодні в Україні можливості бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги (переважна більшість з яких є фельдшерськими, тобто складається з фельдшера, водія і, іноді, медсестри) надавати екстрену медичну допомогу високої якості є вкрай обмеженими, оскільки:

професійна підготовка лікарів, фельдшерів здійснюється за стандартним принципом підготовки медичних працівників без достатнього врахування особливостей роботи в умовах надзвичайної ситуації;

незважаючи на наявність у складі таких бригад інших працівників, зазначені члени бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги не мають достатньої підготовки, щоб надати таку допомогу ефективно в проведенні реанімаційних заходів; крім того, участь у наданні екстреної медичної допомоги не входить у функціональні обов’язки водія бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги.

Лікарі системи екстреної медичної допомоги також часто не мають можливості ефективно надати екстрену медичну допомогу. Навіть маючи високу кваліфікацію, лікар обмежений наявним обладнанням та діючою системою організації надання екстреної медичної допомоги в лікарні. Однак і підготовка лікарів є недосконалою. Сьогодні лікарі отримують свою кваліфікацію без достатньої уваги до системного застосування окремих дисциплін в межах практичних алгоритмів надання екстреної медичної допомоги.

Професійна підготовка, кваліфікаційні вимоги та організація діяльності медичних працівників системи екстреної медичної допомоги не включає навичок роботи в команді. Водночас саме ефективна командна робота є запорукою якісної медичної допомоги пацієнту, який перебуває у невідкладному стані. Результати досліджень свідчать, що часто причиною смерті або ускладненого перебігу захворювання пацієнтів, які перебувають у невідкладному стані, є не лише індивідуальні помилки окремих медичних працівників, але і неефективність координації командної роботи фахівців бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги або працівників відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги закладу охорони здоров’я.

Низький рівень набутих навичок медичних працівників системи екстреної медичної допомоги зумовлений як відсутністю ефективних принципів підготовки фахівців, так і відсутністю ефективної системи контролю якості знань. Індивідуальна оцінка готовності лікарів до виконання своїх обов’язків сьогодні обмежується системою атестації та переатестації для підтвердження або підвищення кваліфікації. Цей підхід має ряд недоліків, а саме:

формальний характер, відсутність нагляду за якістю курсів підвищення кваліфікації та незалежного оцінювання для перевірки їх результатів, що створює корупційні ризики (адже якість навчання перевіряє та ж організація, що проводить це навчання);

відсутність засвоєння та відновлення практичних навичок під час підвищення кваліфікації;

застарілі програми, далекі від щоденної практики бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

відсутність ефективного механізму нагляду за проведенням передатестаційних циклів;

відсутність дієвого механізму офіційного визнання міжнародних курсів, які проходять працівники системи екстреної медичної допомоги, як курсів, що зараховуються під час підвищення кваліфікації, що демотивує працівників опановувати доказові міжнародні практики.

Окремою додатковою проблемою є відсутність в Україні національних галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я з надання екстреної медичної допомоги, що базуються на доказовій медицині. Наявні галузеві стандарти є застарілими і часто суперечать доказовим міжнародним практикам. Також відсутній і механізм нагляду за дотриманням галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я з надання екстреної медичної допомоги медичними працівниками.

Четверта проблема - незадовільна якість та швидкість надання екстреної медичної допомоги на госпітальному етапі.

Шанси пацієнта не лише своєчасно потрапити в лікарню, але і бути успішно пролікованим, прямо залежать від підходів до організації надання екстреної медичної допомоги на госпітальному етапі. Ймовірність летального випадку, в тому числі через додаткові ускладнення, сьогодні збільшують такі чинники:

невідповідність сучасним вимогам надання екстреної медичної допомоги у відділеннях екстреної (невідкладеної) медичної допомоги закладів охорони здоров’я, що приймають пацієнтів;

неспроможність більшості закладів охорони здоров’я, куди доставляють пацієнтів, провести повноцінну діагностику і надати комплексну медичну допомогу хворому, який перебуває у невідкладному стані;

транспортування хворих, які перебувають у невідкладному стані, за територіальним принципом;

відсутність чітких моделей комунікації та координації між бригадою екстреної (швидкої) медичної допомоги та відділенням екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

відсутність чітких моделей координації між відділеннями лікарні під час роботи із складними невідкладними випадками.

Крім безпосереднього впливу на перебіг захворювання та невідкладного стану пацієнта, нескоординовані процеси на рівні лікарні призводять до неефективного використання ліжкового фонду та робочого часу медичних працівників.

П’ята проблема - низька спроможність системи екстреної медичної допомоги своєчасно забезпечити достатній об’єм якісної медичної допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків.

Наявні в Україні алгоритми реагування на надзвичайні ситуації (в тому числі - плани реагування державного, регіонального рівня та плани реагування на рівні закладів охорони здоров’я) мають ряд прогалин.

Поточні плани реагування не відстежують і не враховують реальну інформацію про здатність закладів охорони здоров’я швидко збільшити кількість лікарняних ліжок та кількість пацієнтів, що отримують екстрену медичну допомогу на госпітальному етапі. Така здатність включає не лише наявність місця для розташування пацієнтів, але і необхідне технічне оснащення для одночасного надання екстреної медичної допомоги значній кількості осіб. Не сформована дієва система резервування медикаментів, медичних виробів.

Механізм міжвідомчої координації та взаємодії під час реагування на масові випадки, в тому числі на догоспітальному етапі, також не є дієвим.

Найважливішими елементами системи, яка включає засоби, процеси, заходи, які залучаються до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, - оперативно-диспетчерські служби - не обладнані автономним радіозв’язком, що повинен об’єднувати всі наявні бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги, підрозділи екстреної медичної допомоги та заклади охорони здоров’я.

Не існує системи безперервного професійного розвитку, в тому числі практичних тренінгів щодо дій у разі виникнення інцидентів з великою кількістю потерпілих, з кризового менеджменту для працівників закладів охорони здоров’я, які працюють в режимі надання екстреної медичної допомоги.

Крім того, діюча система реагування не містить системної вимоги до регулярного вдосконалення підходів шляхом аналізу досвіду реагування на надзвичайні події, що уже відбулись, а також обов’язкових періодичних тренувань, в тому числі із залученням громадськості.

Метою реформи системи екстреної медичної допомоги є зниження смертності і набуття інвалідності населенням в результаті впливу невідкладних станів та зміцнення впевненості громадян України у спроможності держави забезпечити доступну, своєчасну та якісну медичну допомогу у разі раптового погіршення здоров’я через хворобу чи травмування.

Реалізація реформи системи екстреної медичної допомоги передбачена за такими напрямами:

забезпечення ефективної першої допомоги на місці події особами, що не мають медичної освіти;

удосконалення догоспітальної категоризації викликів екстреної медичної допомоги;

нова модель розподілу посадових обов’язків в системі екстреної медичної допомоги та зміни у підготовці та перевірці кваліфікації фахівців;

управління якістю послуг екстреної медичної допомоги;

нові підходи до організації екстреної медичної допомоги на госпітальному етапі у разі перебування людини у невідкладному стані;

реагування на надзвичайні ситуації;

профілактика невідкладних станів.

Реалізація Концепції здійснюється протягом 2019-2023 років двома етапами: перший етап - 2019-2020 роки, другий етап - 2021-2023 роки.

Розв’язання перелічених проблем та досягнення мети Концепції передбачається здійснити шляхом вироблення і впровадження правового, організаційного та фінансового механізму для забезпечення населення доступними і якісними медичними послугами.

Перша допомога надається пацієнту на місці події особами, що не мають медичної освіти. Така допомога не може замінити екстрену медичну допомогу професійних медичних працівників. Перша допомога надається виключно з метою забезпечення дій та заходів, які необхідно вжити протягом 4-8 хвилин після настання екстреної події - тобто періоду часу, протягом якого прибуття спеціалізованого санітарного автомобіля та професійних медичних працівників бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги може виявитися неможливим. Завданням надавачів першої допомоги є базова підтримка життя: забезпечення прохідності дихальних шляхів, підтримка зовнішнього дихання та кровообігу без використання спеціального обладнання, крім засобів особистого захисту, зупинка критичної кровотечі.

На сьогодні в Законі України "Про екстрену медичну допомогу" є термін "домедична допомога". Це поняття є недосконалим. Незважаючи на відсутність медичної освіти у надавачів першої допомоги, їх дії спрямовані на порятунок життя людини і не можуть протиставлятися медичній допомозі. Крім того, дії осіб, які зобов’язані до цього законом та службовими обов’язками, щодо надання першої допомоги не можуть обмежуватись.

У світовій практиці, зокрема у рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я, рівні медичної допомоги визначаються відповідно до медичних завдань, на які вони спрямовані, а також відповідно до кваліфікації надавачів. Вживану в Україні термінологію необхідно вдосконалити для відповідності таким міжнародно визнаним підходам.

Зокрема, слід розрізняти такі етапи надання допомоги людині, яка перебуває у невідкладному стані, залежно від суб’єктів надання такої допомоги:

перша базова допомога, яка спрямована на забезпечення базової підтримки життя; суб’єктами, які надають таку допомогу є особи, які першими з’явилися на місці події;

перша розширена допомога, яка спрямована на забезпечення базової підтримки життя, але припускає більший об’єм володіння необхідними навичками, у тому числі навичками роботи із спеціальним обладнанням; суб’єктами, які надають таку допомогу, є особи, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи;

догоспітальна базова допомога - допомога на догоспітальному етапі, яка надається відповідно до медичних настанов для подальшої підтримки циркуляції, відновлення прохідності дихальних шляхів та адекватної вентиляції до прибуття пацієнта в заклад охорони здоров’я для отримання госпітальної допомоги; суб’єктами, які надають таку допомогу, є екстрені медичні техніки, які не є медичними працівниками, мають відповідну підготовку та працюють у складі бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

догоспітальна розширена допомога - професійні дії на догоспітальному етапі відповідно до медичних настанов для подальшої підтримки циркуляції, відновлення прохідності дихальних шляхів та адекватної вентиляції до прибуття пацієнта в заклад охорони здоров’я для отримання госпітальної допомоги; суб’єктами, які надають таку допомогу, є медичні працівники бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

госпітальна екстрена медична допомога передбачає надання екстреної медичної допомоги на госпітальному етапі у відділеннях екстреної (невідкладної) медичної допомоги; суб’єктами, які надають таку допомогу, є медичні працівники відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги закладів охорони здоров’я;

госпітальна спеціалізована допомога, яка надається у спеціалізованих відділеннях закладів охорони здоров’я; суб’єктами, які надають таку допомогу, є медичні працівники відповідних відділень.

Крім того, необхідно запровадити більш системний підхід до організації першої допомоги.

Сьогодні в Україні зусилля, спрямовані на забезпечення надання першої допомоги постраждалим в екстрених ситуаціях, є фрагментованими, позбавленими загальної організаційної мети, цільової методологічної та інформаційної підтримки. Для стійкого покращення ефективності цих зусиль вони повинні бути організовані як взаємозв’язана система. Системна співпраця органів державної влади та органів місцевого самоврядування, урядових та неурядових установ та організацій і громадян з метою посилення якості першої допомоги буде спрямована на виконання таких завдань:

обов’язкове навчання навичкам першої допомоги та відповідну сертифікацію працівників, чия діяльність пов’язана з високою ймовірністю присутності в екстрених ситуаціях і входить до їх обов’язків згідно із законодавством, створення і ведення реєстру таких осіб, забезпечення проведення регулярних навчань для підтримки навичок та продовження дії сертифіката, перевірок на володіння відповідними компетентностями;

підтримка можливостей проходження бажаючими громадянами за власні кошти навчання з отриманням сертифіката екстреного медичного реагувальника або навчання загальним навичкам першої допомоги без отримання такого сертифіката;

започаткування проведення постійної просвітницької роботи серед населення, в тому числі поширення інформації про перші кроки для свідків невідкладного стану, із залученням органів місцевого самоврядування, каналів поширення масової інформації, громадських організацій;

розширення доступу до якісного стандартизованого навчання навичкам першої допомоги дітям для батьків під час вагітності та в післяпологовий період;

залучення благодійних організацій та приватних підприємств на засадах корпоративної соціальної відповідальності до фінансової підтримки оснащення засобами першої допомоги місць високої ймовірності екстрених ситуацій з потребою у наданні першої допомоги постраждалим (зокрема - великих станцій громадського транспорту), розроблення інтерактивних карт та програмного забезпечення (прикладних програм для мобільних засобів комунікації) для ідентифікації розміщення найближчого оснащення першої допомоги, зокрема дефібриляторів;

захист надавачів першої допомоги від судових переслідувань із сторони постраждалого або його законних представників у разі, коли вони допустилися помилки під час добровільного надання першої допомоги такій особі або їх зусилля виявилися неефективними (в тому числі за допомогою правового регулювання, відомого в світі як "закон доброго самаритянина").