1. Схвалити Концепцію Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, що додається.

Визначити Міністерство соціальної політики державним замовником Програми.

2. Міністерству соціальної політики разом з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади у шестимісячний строк після затвердження зазначеної Концепції розробити та подати Кабінетові Міністрів України проект Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року.

Упровадження принципів рівних прав та можливостей жінок і чоловіків є однією з важливих умов сталого соціально-економічного розвитку, позитивних змін у суспільстві, реалізації прав людини та самореалізації особистості, запорукою ефективного розв’язання наявних проблем, а також європейської інтеграції України та виконання міжнародних зобов’язань згідно з основними міжнародними договорами у сфері захисту прав людини, у тому числі Цілей Сталого Розвитку до 2030 року, затверджених Генеральною Асамблеєю ООН.

У 2015 році Україна посіла 67 місце серед 145 країн згідно з Глобальним звітом про стан гендерної рівності у світі за індикаторами "гендерне співвідношення серед депутатів Верховної Ради України та депутатів місцевих органів влади", "співвідношення середнього рівня заробітної плати жінок та середнього рівня заробітної плати чоловіків".

Зокрема, частка жінок у Верховній Раді України VIII скликання становить 12 відсотків, що несуттєво більше порівняно із попередніми скликаннями. За даними місцевих виборів 2015 року, у 22 обласних радах частка жінок становила 15 відсотків, у міських радах - 18,1 відсотка за наявності законодавчої норми не менш як 30 відсотків.

Згідно з інформацією Держстату, за 2015 рік розмір середньомісячної заробітної плати жінок на 25,1 відсотка нижчий, ніж у чоловіків.

Значний розрив між середньомісячною заробітною платою жінок та чоловіків призводить до нерівних можливостей доступу до економічних ресурсів, а також відмінностей у якісних характеристиках зайнятості і соціальному статусі жінок і чоловіків та як наслідок - до зростання рівня бідності населення.

Неврегульований також механізм захисту та надання допомоги постраждалим від дискримінації.

Дискримінація є однією з головних перешкод досягнення гендерної рівності в економічній, політичній та інших сферах. Окремі групи жінок (жінки похилого віку, жінки та дівчата з інвалідністю, особливо у сільській місцевості, ВІЛ-позитивні та/або наркозалежні жінки, а також жінки національних меншин) страждають одночасно від декількох ознак дискримінації.

Відсутність комплексної системи проведення гендерно-правової експертизи, недостатній обсяг статистичних показників за ознакою статі, відсутність гендерного підходу у програмах, документах, стратегіях, планах на всіх рівнях і в усіх структурах гальмує процес упровадження принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Тож основною проблемою є низький рівень впровадження принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в усі сфери життєдіяльності суспільства в умовах нових викликів.

Поєднання політики гендерного інтегрування в усі сфери і напрями суспільного розвитку та поліпшення становища жінок у сферах, де зберігається нерівність, зокрема у забезпеченні рівних прав для жінок і чоловіків, наданих їм Конституцією України, розширенні економічних можливостей жінок у сфері зайнятості та розвитку підприємницького потенціалу, усунення негативних гендерних стереотипів, урахування особливих потреб усіх категорій жінок і чоловіків незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак є основою досягнення гендерної рівності та забезпечення сталого розвитку суспільства.

Ця Програма врахує міжнародні інструменти ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, рекомендації міжнародних моніторингових інституцій у сфері прав людини, а також положення Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони.

Позитивні зрушення у сфері утвердження гендерної рівності у 2005-2010 роках були послаблені адміністративною реформою, що призвело до зниження ефективності механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Новими викликами розвитку зазначеного механізму стала гуманітарна криза, що виникла внаслідок воєнного конфлікту та окупації частини території України, економічної кризи та політики жорсткої економії.

До основних причин гендерної нерівності в українському суспільстві належать:

відсутність гендерної складової у програмах стратегічних реформ;

низький рівень спроможності органів державної влади щодо реалізації принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

недосконалість наявної системи збору інформації за ознакою статевої приналежності, що обмежує можливості розв’язання найбільш актуальних проблем і розривів у реалізації прав та можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства на рівні державної політики;

відсутність комплексної системи реагування на випадок дискримінації за ознакою статі, запобігання гендерно зумовленому насильству та дискримінації і надання допомоги особам, які від них постраждали;

недосконала практика застосування законодавства у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;