Постанова
Іменем України
23 липня 2021 року
м. Київ
справа № 755/19453/17
провадження № 61-10045св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва у складі судді
Арапіної Н. Є., від 27 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., від 12 травня 2021 року.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 січня 2014 року між позивачем та відповідачами укладено договір позики на суму 43 200,00 доларів США на строк до 31 грудня 2014 року, що підтверджується письмовою розпискою. На час подання позову відповідачі не виконали своїх зобов`язань за договором позики.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів борг за договором позики у розмірі
53 785, 73 доларів США, що станом на 13 грудня 2017 року еквівалентно
1 461 358, 28 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня
2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2014 року у розмірі 57 785, 73 доларів США,
що еквівалентно 1 461 358, 28 грн і складається із заборгованості
за договором позики у розмірі 43 200,00 доларів США, відсотків
за користування грошовими коштами, нарахованих за 2014 рік у розмірі
3 740 доларів США, відсотків за користування грошовими коштами, нарахованих за 2015 рік у розмірі 4 320 доларів США, та 3 % річних
за період з 01 січня 2016 року по 01 грудня 2017 року у розмірі
2 525,73 доларів США.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умови договору позики ОСОБА_2 належним чином не виконані, в передбачені договором строки позика не погашена, внаслідок чого у позичальника утворилася заборгованість у розмірі 51 260,00 доларів США, яка складається з: суми позики - 43 200 доларів США; суми процентів за 2014 рік - 3 740 доларів США; суми процентів за 2015 рік - 4 320 доларів США.Також районний суд задовольнив позовні вимоги в частині стягнення трьох відсотків річних за період з 01 січня 2016 року по 01 грудня 2017 року від простроченої суми у розмірі 2 525,73 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позову у частині вимог до ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що у договорі позики від 01 січня 2014 року не зазначено, на які цілі була отримана позика, та не вказано, що ОСОБА_3 як дружина ОСОБА_2 надавала згоду на її отримання.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, 31 грудня 2015 року ОСОБА_2 не були повернуті грошові кошти за договором позики
від 01 січня 2014 року, у зв`язку із чим були порушенні права позивача. Крім того, апеляційний суд вказав, що з позовною заявою до суду ОСОБА_1 звернувся 14 грудня 2017 року в межах позовної давності, перебіг якої почався зі спливом строку позики - 31 грудня 2015 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині оскаржені судові рішення заявник просить залишити без змін.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального
і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду
України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не
дослідили належним чином зібрані у справі докази, встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту отримання коштів позичальником, отже у нього відсутні зобов`язання щодо їх повернення. На думку заявника, суди не встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору. Вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду, перебіг якого починається з моменту укладення договору позики від 01 січня 2014 року. Зазначає, що судами неправильно застосовано положення статті 625 ЦК України та стягнуто три відсотки річних, оскільки проценти за користування грошовими коштами було визначено сторонами у договорі позики від 01 січня 2014 року. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив суд стягнути 53 758,73 доларів США, а суд стягнув 57 785,73 доларів США. Наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції не зазначив у своїй постанові мотиви відмови у задоволенні клопотання про зупинення апеляційного провадження до набрання законної сили рішенням суду у справах № 755/2080/21 та
№ 755/2083/21.
Судові рішення оскаржуються у частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2, тому в іншій частині касаційному перегляду не підлягають в силу вимог статті 400 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 29червня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить суд задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_2, оскаржені судові рішення у частині задоволення позовних вимог скасувати, в іншій частині - залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
01 січня 2014 між ОСОБА_1, з однієї сторони, та ОСОБА_2, ОСОБА_4, з іншої сторони, укладено договір позики, відповідно до якого останні отримали грошові кошти у розмірі 43 200,00 доларів США строком до 31 грудня 2014 року зі сплатою відсотків у розмірі 10 % річних.
У відповідності до пункту 2.1 договору позики від 01 січня 2014 року кредитор передає позичальнику зазначену у пункті 1.1 договору суму з оформленням у день передачі акту прийому-передачі коштів.
01 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4 підписано акт прийму передачі коштів відповідно до договору позики
від 01 січня 2014 року, згідно з яким кредитор передав позичальнику суму позики у розмірі 43 200 доларів США.
31 грудня 2014 року між ОСОБА_1, з однієї сторони, та
ОСОБА_2, ОСОБА_4, з іншої сторони, укладено додаткову угоду № 1 до договору позики від 01 січня 2014 року, згідно якої продовжено строк повернення позики до 31 грудня 2015 року та визначено заборгованість за відсотками у розмірі 3 740 доларів США, строк повернення яких продовжено до 31 грудня 2015 року.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначав, що в обумовлені договором позики та додатковою угодою № 1 строки позичальники суму позики разом із відсотками не повернули, тому просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за договором позики
від 01 січня 2014 року в сумі 53 785,73 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України станом на 13 грудня 2017 року становить 1 461 358,28 грн та складається з: суми позики - 43 200 доларів США, процентів за 2014 рік - 3 740 доларів США, процентів за 2015 рік -
4 320 доларів США, трьох процентів річних - 2 525,73 доларів США.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
За правилами, передбаченими статтями 525, 526, 530 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або зміна його умов не допускається, якщо це не встановлено договором або законом.
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Статтею 1046 ЦК Українипередбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином.
Досліджуючи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наданим сторонами доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, з`ясувавши правову природу укладеного сторонами договору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики та у визначений сторонами у договорі позики строк кошти позикодавцю не повернув, отже боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу разом із відсотками за користування грошовими коштами з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України.
Судами правильно враховано, що факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 43 200 доларів США підтверджується актом-прийому передачі коштів за договором позики від 01 січня 2014 року, підписаним позичальниками. Також наявність основної суми заборгованості за спірним договором позики у розмірі 43 200 доларів США та відсотків у розмірі 4 320 доларів США станом на 31 грудня 2014 року зафіксована у додатковій угоді № 1 до договору позики від 01 січня
2014 року, яка підписана зокрема і ОСОБА_2, є чинною, недійсною у судовому порядку не визнавалась.
Посилання касаційної скарги на те, що суди неправильно застосували положення статті 625 ЦК України, є безпідставними, оскільки три проценти річних, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України, є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання, на відміну від процентів, які є звичайною платою за правомірне користування грошима, і розмір яких був передбачений договором позики від 01 січня 2014 року.
У відповідності до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки
(стаття 257 ЦК України).
За змістом частини пятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Встановивши, що строк повернення позики за договором позики
від 01 січня 2014 року було визначено сторонами до 31 грудня 2015 року на підставі додаткової угоди № 1 від 31 грудня 2014 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом у грудні 2017 року, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач звернувся до суду в межах строку, передбаченого статтею 257 ЦК України.
Наявність арифметичної помилки в резолютивній частині рішення суду першої інстанції не може бути підставою для його скасування, а підлягає виправленню у порядку, передбаченому статтею 269 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішеннями у справах № 755/2080/21, № 755/2083/21, оскільки відповідач не обґрунтував неможливість розгляду цієї справи до вирішення указаних справ. Колегією суддів враховано, що справа, яка переглядається, перебуває на розгляді в судах з грудня 2017 року. Позови про визнання недійсним договору позики від 01 січня 2014 року подано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до суду у січні 2021 року.
Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України, є безпідставним. Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній заявником у касаційній скарзі постанові.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, перебуває поза межами повноважень Верховного Суду. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду