Стислий виклад.

10 липня 2007 року на вимогу батька заявниці Сімферопольським районним судом Автономної Республіки Крим (далі - районний суд) заявницю було визнано недієздатною у зв'язку з наявними у неї психічними захворюваннями.

21 листопада 2007 року сестра заявниці була призначена її опікуном.

З огляду на поступове покращення психічного здоров'я заявниці у 2009 році опікун заявниці звернулася до районного суду щодо поновлення її цивільної дієздатності. Проте 30 жовтня 2009 року заяву було залишено без розгляду по суті через неодноразову неявку опікуна у судові засідання.

1 листопада 2010 року заявниця самостійно звернулася до районного суду, вимагаючи поновлення її цивільної дієздатності. 4 листопада 2010 року районний суд повернув заяву заявниці, не розглянувши її по суті, зазначивши, що на підставі пункту 3 статті 121 та пункту 4 статті 241 Цивільного процесуального кодексу України особа, яку було визнано недієздатною, не має права на подання до суду такої заяви. Це рішення було залишено без змін апеляційним судом Автономної Республіки Крим та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на неможливість безпосереднього подання до суду заяви щодо поновлення її цивільної дієздатності та статтею 14 Конвенції - на те, що її було піддано дискримінації через відсутність безпосереднього доступу до суду.

Європейський суд вирішив, що скарга заявниці має розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції.