Рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Демидова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 9 грудня 2010 року,

виносить таке рішення, що було ухвалене у той самий день:

1. Справу порушено за заявою (N 29843/04), поданою проти України до Суду 12 травня 2005 року громадянкою України пані Демидовою Зінаїдою Романівною (далі - заявниця) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 7 вересня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до Протоколу N 14 заява була передана комітету в складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця працювала помічником прокурора у Придніпровській транспортній прокуратурі, яка знаходиться у м. Сімферополі. У березні 1996 року вона була переведена до м. Севастополя на посаду помічника транспортного прокурора, а у березні 1997 року - звільнена. З червня 1997 року заявниця перебуває на пенсії.

A. Провадження щодо прокуратури

5. 3 липня 1997 року заявниця подала позов до Гагарінського районного суду м. Севастополя (далі - Гагарінський суд) до Придніпровської транспортної прокуратури, вимагаючи поновити її на посаді, сплатити заборгованість із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. Також вона вимагала сплатити їй витрати у зв'язку з переїздом та інші належні їй виплати. Крім того вона оскаржувала накази її керівника.

6. 10 березня 1998 року Гагарінський суд відмовив у задоволенні позову заявниці.

7. 16 червня 1998 року Севастопольський міський суд (з липня 2001 року - апеляційний суд м. Севастополя) скасував рішення та направив справу на новий розгляд до Гагарінського суду.

8. 1 жовтня 1998 року Придніпровську транспортну прокуратуру було ліквідовано. У результаті до участі у справі були залучені як відповідачі Дніпропетровська транспортна прокуратура та прокуратура Автономної Республіки Крим.

9. 7 травня 1999 року Гагарінський суд частково задовольнив позовні вимоги заявниці.

20 липня 1999 року Севастопольський міський суд скасував це рішення та повернув справу на новий розгляд до Гагарінського суду.

10. Ухвалою від 3 листопада 1999 року Гагарінський суд постановив, що вимоги заявниці відносно поновлення на посаді, виплати заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди повинні розглядатися окремо від решти її вимог. Рішенням, прийнятим того ж дня, Гагарінський суд частково задовольнив роз'єднані позови. 14 грудня 1999 року Севастопольський міський суд залишив без змін рішення від 3 листопада 1999 року. 31 січня 2001 року за протестом заступника Генерального прокурора рішення від 3 листопада 1999 року та ухвала від 14 грудня 1999 року були скасовані, а справа в цій частині направлена на новий розгляд до Гагарінського суду. 8 травня 2001 року заявниці було відмовлено у задоволенні позовних вимог. 19 червня 2001 року Севастопольський міський суд залишив без змін рішення з незначними виправленнями. 21 грудня 2001 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці.

11. В той же час Гагарінський суд продовжував розглядати решту вимог заявниці. 31 грудня 2003 року суд відмовив у задоволенні вимог заявниці. 29 квітня 2004 року апеляційний суд м. Севастополя залишив без змін рішення від 31 грудня 2003 року з незначними змінами. 19 серпня 2004 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.

B. Інші провадження

12. Починаючи з 1997 року до 2000 року, заявниця ініціювала декілька проваджень проти Севастопольської міської державної адміністрації та Гагарінського районного відділу УМВС України м. Севастополя (Гагарінський РВ). Заявниця оскаржувала відмову Севастопольської міської державної адміністрації забезпечити квартирою та вимагала зобов'язати Гагарінський РВ прописати її за адресою, за якою вона проживала.

13. У лютому 2000 року заявниця оскаржила до Гагарінського суду своє звільнення прокуратурою Автономної Республіки Крим.

14. Провадження щодо вищезазначеної справи було закінчено не пізніше 2000 року.

15. 10 листопада 2007 року заявниця подала до Гагарінського суду позов до Гагарінської районної державної адміністрації у м. Севастополі, вимагаючи зобов'язати останню надати відповідь на її заяву. 21 грудня 2007 року суд відмовив у розгляді її позову в зв'язку з процесуальними недоліками. Заявниця це рішення не оскаржила.

16. 10 грудня 2008 року заявниця звернулася з адміністративним позовом до Гагарінського суду, оскаржуючи дії Севастопольської міської державної адміністрації. Провадження досі триває.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявниця скаржилась, що тривалість провадження щодо прокуратури, яке було розпочате у 1997 році, була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, у якому зазначене таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

18. Період, який має розглядатись, почався тільки 11 вересня 1997 року, коли стало обов'язковим для України положення про визнання права на звернення до суду. Однак, оцінюючи розумність строку, що минув після цієї дати, слід враховувати стан провадження на той час.

19. Остаточне рішення у справі було прийняте Верховним Судом України 19 серпня 2004 року. Таким чином, провадження тривало майже сім років. Справа розглядалася національними судами трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

20. Суд зазначає, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона визнається прийнятною.

B. Щодо суті

21. Уряд заперечив проти тверджень заявниці, зазначивши, що у справі не було суттєвих періодів бездіяльності, відповідальність за які несе держава. Уряд стверджував, що справа була складною і що суди діяли з належною сумлінністю. Відповідно до інформації Уряду, сторони були відповідальними за деякі затримки. Відповідно Уряд стверджував, що тривалість провадження у справі заявниці не була "нерозумною".