Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Світлорусов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Райт Маруст (Rait Maruste),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Miryana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 лютого 2008 року, виносить таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу порушено за заявою (N 2929/05), поданою проти України до Суду 20 січня 2005 року громадянином Республіки Білорусь Григорієм Валентиновичем Світлорусовим (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявник був представлений пані З.К.Шевченко, адвокатом, що практикує в м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані В.Лутковською та пані І.Шевчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що в разі його екстрадиції до Республіки Білорусь йому загрожуватимуть катування і несправедливий судовий розгляд, що його затримання і тримання під вартою були незаконними, що суд не розглядав без зволікань його клопотання про звільнення з-під варти та по суті і що він не мав права на відшкодування у зв'язку з триманням під вартою.

4. 31 травня 2005 року Суд оголосив заяву частково неприйнятною і вирішив направити Уряду України скарги заявника за статтею 3 і пунктом 1 статті 6 Конвенції, а також пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції. Суд також вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29 Конвенції).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, 1966 року народження, живе в м. Києві.

6. У листопаді 2000 року в Республіці Білорусь щодо заявника було порушено кримінальну справу.

7. 5 грудня 2003 року прокуратура м. Гродно винесла постанову про зміну обраного заявникові запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд на інший - у вигляді взяття під варту.

8. 9 березня 2004 року заявника було оголошено в міжнародний розшук.

9. 29 грудня 2004 року Лідське районне управління міліції Республіки Білорусь надіслало листа до Міністерства внутрішніх справ України, в якому повідомило, що за їхньою інформацією заявник, якого оголошено в розшук у зв'язку із шахрайством і постанову про затримання якого прокуратура м. Гродно винесла 5 грудня 2003 року, живе в Києві. Тому вони звернулися з вимогою розшукати і затримати заявника. Вони також стверджували, що процедура екстрадиції заявника відбуватиметься відповідно до Мінської конвенції 1993 року.

10. 29 грудня 2004 року заявника затримали працівники Печерського районного управління МВС України в м. Києві на підставі санкції на арешт, виданої прокуратурою м. Гродно 5 грудня 2003 року.

11. 31 грудня 2004 року відповідний відділ Міністерства внутрішніх справ Білорусі звернувся до голови Печерського районного суду м. Києва (далі - Печерський суд) з вимогою про взяття заявника під варту.

12. 5 січня 2005 року Печерське районне управління МВС м. Києва надіслало до Лідського районного управління МВС Республіки Білорусь запит про надання оригіналів документів, необхідних для вирішення українським судом питання про взяття заявника під варту.

13. 6 січня 2005 року заступник Генерального прокурора Республіки Білорусь звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою про тримання заявника під вартою до одержання вимоги про його екстрадицію.

14. 11 січня 2005 року Печерський суд виніс ухвалу про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на один місяць.

15. 13 січня 2005 року заявник оскаржив це рішення, посилаючись на нібито незаконний характер рішення державних органів Білорусі від 5 грудня 2003 року про взяття його під варту. Заявник також скаржився, що тримання його під вартою до 11 січня 2005 року було незаконним. Рішенням від 20 січня 2005 року апеляційний суд м. Києва залишив ухвалу від 11 січня 2005 року без змін, зазначивши, що вона є обґрунтованою і відповідає вимогам процесуального законодавства.

16. 19 січня 2005 року захисник заявника звернувся до Печерського суду зі скаргою, в якій вимагав визнати незаконним тримання заявника під вартою без судового нагляду у період з 29 грудня 2004 року до 11 січня 2005 року.

17. 19 січня 2005 року заступник Генерального прокурора Республіки Білорусь надіслав заступникові Генерального прокурора України офіційну вимогу про екстрадицію.

18. 20 січня 2005 року заявник звернувся до Європейського суду з прав людини з проханням не допустити видачі його Урядом України Республіці Білорусь, стверджуючи, що в такому разі ті, хто проводить розслідування в його справі в Республіці Білорусь, можуть піддати його катуванню, і він не зможе скористатися своїм правом на справедливий судовий розгляд.

19. 21 січня 2005 року Голова палати вказав Урядові України - як це передбачає правило 39 Реґламенту Суду - на необхідність утриматися від видачі заявника Білорусі до 21 лютого 2005 року і запропонував сторонам надати додаткову інформацію.

20. 22 січня 2005 року процедуру екстрадиції заявника було призупинено.

21. 27 січня 2005 року заступник Генерального прокурора України поінформував заступника Генерального прокурора Республіки Білорусь про тимчасовий захід, вказаний Судом Уряду України, і звернувся з вимогою надати гарантії того, що заявника буде притягнуто до суду лише за злочин, у зв'язку з яким надійшла вимога про його екстрадицію, що до нього не буде застосовано смертну кару або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, і що йому нададуть можливість безперешкодно виїхати з Білорусі після відбуття покарання.

22. 21 лютого 2005 року Голова палати, взявши до уваги зауваження сторін, вирішив продовжити дію тимчасового заходу, щоб дати палаті можливість винести відповідне рішення 8 березня 2005 року.

23. 21 лютого 2005 року заявник подав клопотання про надання йому статусу біженця, посилаючись на переслідування підприємців у Білорусі та ризик зазнати катування і поводження, що принижує гідність, з боку органів, які проводять розслідування в Білорусі.

24. Рішенням від 1 березня 2005 року Управління міграційної служби в м. Києві прийняло до розгляду по суті клопотання заявника про надання йому статусу біженця, визнавши викладені в клопотанні аргументи достатньо обґрунтованими. Служба також зазначила, що рішення, надані органами влади Білорусі, про застосування до заявника запобіжних заходів та висунуте проти нього обвинувачення викликають сумніви у зв'язку з їхньою розпливчастістю і відсутністю підтверджувальних матеріалів, а також недотриманням принципу презумпції невинуватості. Крім того, органи влади Білорусі не надали інформації стосовно спливу строку позовної давності, тим часом як правопорушення, в яких обвинувачували заявника, були вчинені ще в 1995 році. Посилаючись на зауваження Білоруського Гельсінського комітету, служба зазначила, що суд над друзями заявника, Ю.Кравцовим і А.Клімовим, підприємцями, які мали зв'язки з опозицією, був несправедливим, а самі вони зазнали катування. Служба також взяла до уваги лист Станіслава Шушкевича (1), в якому той повідомив, що екстрадиція заявника як підприємця, пов'язаного з опозицією, становитиме порушення його основоположних прав, якщо враховувати неможливість справедливого і безстороннього судового розгляду в Білорусі та існуючу в ній практику застосування катування до тих, хто асоціюється з політичною опозицією.

(1) Депутат Національних Зборів Республіки Білорусь, голова Верховної Ради (парламенту) в 1991-1994 роках; разом із Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком підписав документ про створення СНД.

25. 8 березня 2005 року Суд продовжив дію тимчасового заходу відповідно до правила 39 до повідомлення про подальше рішення.

26. 9 березня 2005 року Печерський суд розглянув скаргу заявника на те, що тримання його під вартою з 29 грудня 2004 року до 11 січня 2005 року було незаконним. Під час судового розгляду захисник заявника подав додаткову скаргу, в якій стверджував про незаконність тримання заявника під вартою після 12 лютого 2005 року, оскільки зі спливом одномісячного строку тримання заявника під вартою, встановленого ухвалою 11 січня 2005 року, не було прийнято рішення про подальше тримання під вартою. Рішенням від 9 березня 2005 року Печерський суд визнав незаконним затримання заявника у період з 29 грудня 2004 року до 11 січня 2005 року і залишив без задоволення решту скарг, не сформулювавши жодного висновку про тримання заявника під вартою після 12 лютого 2005 року. У цьому зв'язку суд зазначив, що клопотання про звільнення з-під варти не може розглядатися в рамках процедури оскарження законності тримання під вартою.

27. Заявник оскаржив це рішення до апеляційного суду м. Києва. У своїй скарзі заявник оскаржував рішення Печерського суду про відмову в розгляді питання законності тримання його під вартою після 12 лютого 2005 року. Він також зазначив, що 11 січня 2005 року суд постановив взяти його під варту, щоб гарантувати його екстрадицію до Білорусі в разі прийняття такого рішення відповідними органами. Проте, з огляду на вказаний Судом тимчасовий захід і на те, що тривав розгляд клопотання заявника про надання йому статусу біженця, органи влади призупинили розгляд можливості його екстрадиції. Тому заявник просив негайно звільнити його з-під варти. Прокурор також оскаржив рішення від 9 березня 2005 року.

28. Рішенням від 4 травня 2005 року апеляційний суд м. Києва відхилив апеляційну скаргу заявника, задовольнив апеляцію прокурора і скасував рішення від 9 березня 2005 року в повному обсязі, мотивуючи це неможливістю розгляду скарг на незаконність тримання заявника під вартою в рамках процедури оскарження затримання відповідно до статті 106 Кримінально-процесуального кодексу.

29. 14 вересня 2005 року на підставі подання Управління міграційної служби в м. Києві Державний комітет у справах міграції надав заявникові статус біженця.

30. 9 листопада 2005 року заявника було звільнено з-під варти.

31. Листом від 15 листопада 2005 року Генеральна прокуратура України поінформувала Генеральну прокуратуру Республіки Білорусь про те, що екстрадиція заявника не відбудеться.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Відповідне міжнародне і національне право

1. Конвенція країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі - Мінська конвенція) (з поправками)

32. Конвенція ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 року. Вона набрала чинності щодо України 14 квітня 1995 року, а стосовно Республіки Білорусь - 19 травня 1994 року. До Конвенції були внесені поправки Протоколом 1997 року, до якого приєдналися обидві сторони і який набрав чинності щодо них 17 вересня 1999 року. У відповідних положеннях Конвенції з поправками, внесеними Протоколом 1997 року, зазначено:

Стаття 13. Дійсність документів

"2. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів".

Стаття 61. Взяття під варту або затримання до одержання вимоги про видачу

"1. Особа, видача якої потрібна, за клопотанням може бути узята під варту і до одержання вимоги про видачу. У клопотанні повинно бути посилання на постанову про узяття під варту... і вказівка на те, що вимога про видачу буде представлена додатково. Клопотання про узяття під варту... може бути передано поштою, телеграфом, телексом або телефаксом.

2. Особа може бути затримана і без клопотання, передбаченого в пункті 1 цієї статті, якщо маються передбачені законодавством підстави підозри, що вона зробила на території іншої Договірної Сторони злочин, що тягне за собою видачу.

3. Про узяття під варту або затримання до одержання вимоги про видачу необхідно негайно повідомити іншу Договірну Сторону".

Стаття 62. Звільнення особи, затриманої або узятої під варту

"1. Особи, узята під варту відповідно до пункту 1 статті 61, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня взяття під варту.

2. Особа, затримана відповідно до пункту 2 статті 61, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійшла протягом терміну, передбаченого законодавством для затримання".

2. Цивільно-процесуальний кодекс (у редакції, чинній на час подій у справі)

33. У відповідних положеннях статті 248-1 Кодексу зазначалося:

"Громадянин має право звернутися до суду... зі скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи".

B. Відповідна національна практика

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 4 від 25 квітня 2003 року "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства"

34. У відповідних витягах постанови Пленуму Верховного Суду зазначено:

"11. Визнання затримання незаконним не є підставою для відмови в задоволенні подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту".

35. Інші положення національного законодавства і практики викладені в рішенні "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraina, N 2440/07, пп. 21-29 і 31, від 23 жовтня 2008 року).

I. СКАРГИ НА ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 і ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився, що в разі екстрадиції йому загрожуватиме жорстоке поводження і несправедливий судовий розгляд з боку органів влади Білорусі, а це становитиме порушення статті 3 і пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідні положення яких проголошують:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

37. Суд зазначає, що органи влади України відмовилися видати заявника Республіці Білорусь і припинили процедуру його екстрадиції. У матеріалах справи ніщо не свідчить про те, що йому й далі загрожує можливість екстрадиції до Білорусі.

38. Отже, заявник не може претендувати на статус жертви від порушення прав, захищених статтею 3 і пунктом 1 статті 6 Конвенції, як передбачено у статті 34 Конвенції. Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою і відхиляється відповідно до пунктів З і 4 статті 35 Конвенції.

II. СКАРГИ ПРО ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і З СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник скаржився, що його тримання під вартою відбувалося із порушенням пунктів 1 і 3 статті 5. Він доводив, що у період з 29 грудня 2004 року до 6 січня 2005 року, коли Генеральна прокуратура Республіки Білорусь підтвердила намір подати офіційну вимогу про екстрадицію, його затримання підпадало під дію пункту 1 (c) статті 5. І лише після цієї дати, на його думку, тримання його під вартою можна кваліфікувати як здійснюване "з метою екстрадиції".

У відповідних положеннях статті 5 зазначено:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

f) законний арешт або затримання особи..., щодо якої провадиться процедура... екстрадиції.

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

A. Щодо прийнятності

40. Заявник доводив, що тримання його під вартою з 29 грудня 2004 року до 6 січня 2005 року підпадало під дію пункту 1 (c) статті 5 Конвенції, оскільки не було вимоги про його екстрадицію до Білорусі; тому він вважав, що його затримали на підставі пункту 2 статті 61. На його думку, лише після 6 січня 2005 року, тобто після одержання такої вимоги органами влади України, тримання його під вартою переходило до сфери застосування пункту 1 (f) статті 5. Зі свого боку, Уряд вважав, що під дію пункту 1 (f) статті 5 підпадало затримання заявника і тримання його під вартою протягом усього зазначеного періоду.

41. Суд зазначає, що заявника затримали на підставі постанови про міжнародний розшук, яку винесли органи влади Білорусі, і його повідомили про це в день затримання. Його також повідомили про те, що провадження в його кримінальній справі здійснюється в Білорусі а не в Україні. Того самого дня Печерське районне управління МВС м. Києва одержало від органів влади Білорусі офіційну вимогу про арешт заявника, а також повідомлення про те, що вимогу про його екстрадицію буде подано відповідно до Мінської конвенції. 11 січня 2005 року Печерський суд постановив обрати стосовно заявника запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на один місяць в очікуванні на процедуру екстрадиції. 19 січня 2005 року Генеральна прокуратура України одержала від Генеральної прокуратури Республіки Білорусь офіційну вимогу про екстрадицію заявника у зв'язку з кримінальним переслідуванням. Суд також зазначає, що Мінська конвенція, яка є частиною національного законодавства України, передбачає можливість тимчасового арешту особи, яка перебуває в розшуку, з метою її можливої екстрадиції до запитуючої держави навіть до одержання офіційної вимоги про її видачу. З огляду на наведені вище факти Суд вважає, що органи влади України затримали заявника і взяли його під варту в рамках заходів, направлених на його екстрадицію. Кримінальної справи стосовно заявника в Україні порушено не було. До того ж ніяких інших підстав - за винятком пов'язаної з екстрадицією - стосовно затримання заявника протягом зазначеного періоду органи влади не наводили і в матеріалах справи ніщо не свідчило про те, що такі інші підстави будь-коли існували. Таким чином, хоча заявник і доводив протилежне, тримання його під вартою протягом усього зазначеного періоду здійснювалося з метою екстрадиції, і тому згадану вище скаргу слід розглядати у світлі пункту 1 (f) статті 5 Конвенції (див. ухвалу у справі "Новік проти України" (Novik v. Ukraine), від 13 березня 2007 року, N 48068/06). Отже, пункт 1 (c) статті 5 і відповідно пункт 3 статті 5 Конвенції незастосовні в цій справі (див. рішення у справі "Куінн проти Франції" (Quinn v. France), від 22 березня 1995 року, серія A, N 311, п. 53).

42. Суд вважає, що скарга на підставі пункту 1 (f) статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона оголошується прийнятною. Скарги заявника з посиланням на пункт 1 (c) і пункт 3 статті 5 Конвенції є явно необґрунтованими і відхиляються відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

B. Щодо суті

1. Подання сторін

a) Уряд

43. Уряд доводив, що питання екстрадиції осіб з України до Білорусі регулюються Мінською конвенцією 1993 року, яка була ратифікована Верховною Радою України і стала частиною законодавства України відповідно до статті 9 Конституції. Уряд також зазначав, що згідно з Мінською конвенцією Договірна держава повинна визнавати офіційні документи, видані іншою Договірною державою. Уряд доводив, що, затримавши заявника, органи влади України діяли згідно зі своїми міжнародними зобов'язаннями за Мінською конвенцією, і що метою тримання його під вартою було здійснення екстрадиції.

44. 29 грудня 2004 року заявника було затримано. Того самого дня органи влади Білорусі підтвердили, що він перебуває в розшуку у зв'язку з вчиненням злочину, подали підтверджувальні документи і повідомили про підготовку офіційної вимоги про екстрадицію. 11 січня 2005 року суд виніс ухвалу про взяття заявника під варту, а 19 січня 2005 року Генеральна прокуратура Білорусі надіслала необхідні документи та офіційну вимогу про видачу заявника упродовж строку, встановленого Мінською конвенцією.