Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ільченко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані А.Мулароні,

пані Е.Фура-Сандстрьом, судді,

та п. С.Найсміт, заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 8 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена проти України за заявою (N 17303/03), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Віктором Прокоповичем Ільченком (далі - заявник) 20 травня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. 21 червня 2004 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги будуть розглядатись разом.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1938 році та проживає у місті Жовті Води, Дніпропетровська область, Україна.

5. 28 травня 1999 року та 18 жовтня 2000 року Жовтоводський міський суд (далі - міський суд) зобов'язав державне підприємство "Електрон-Газ" (далі - ДПЕГ) сплатити заявнику заборгованість з заробітної плати у загальній сумі 5712,00 грн. Обидва рішення набули статусу остаточних та були направлені до Жовтоводського відділу державної виконавчої служби (далі - державна виконавча служба) для примусового виконання.

6. Листом від 24 січня 2003 року державна виконавча служба повідомила заявника, що його рішення не можуть бути виконані у зв'язку з дією Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, яким було накладено заборону на продаж майна ДПЕГ.

7. 7 березня 2003 року господарський суд Дніпропетровської області (далі - господарський суд) порушив провадження у справі про банкрутство ДПЕГ та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів. 10 жовтня 2003 року господарський суд затвердив план санації та призначив керуючого санацією ДПЕГ.

8. 21 жовтня 2004 року державна виконавча служба закінчила виконавчі провадження відносно виконання рішень на користь заявника, оскільки присуджені йому кошти були виплачені у повному обсязі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. Національне законодавство викладене у рішеннях у справах "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, від 26 квітня 2005 р.) та "Трихліб проти України" (N 58312/00, пп. 25-32, від 20 вересня 2005 року).

ПРАВО

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

1. Стверджуване порушення статті 17 Конвенції

10. Заявник скаржився на те, що введення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, який передбачав зупинення погашення кредиторської заборгованості державних підприємств, становило порушення статті 17 Конвенції. З матеріалів справи Суд не знаходить доказів того, що це положення було порушено. Відповідно, Суд вважає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції як повністю необґрунтовані.

2. Стверджуване порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1

11. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 28 травня 1999 року та 18 жовтня 2000 року, винесені на його користь. Він стверджував, що було порушено положення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції, які передбачають таке:

п. 1 статті 6 "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом ..."

стаття 1 Протоколу N 1 "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

а. Статус жертви заявника

12. Уряд наголошував, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення Конвенції, оскільки рішення, винесені на його користь, були виконані у повному обсязі.

13. Заявник не погодився з цим твердженням.

14. Суд зауважує, що це питання вже було визначено у ряді рішень Суду (див. рішення у справі "Войтенко проти України", N 18966/02, від 6 червня 2004 року, п. 35; рішення у справі "Шмалько проти України", N 60750/00, від 20 липня 2004 року, п. 34). У цих справах Суд визначив, що заявники можуть досі вважатися жертвами стверджуваного порушення прав, визначених п. 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу N 1, відносно періоду, протягом якого рішення, на невиконання яких скаржаться, залишались невиконаними. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо відсутності статусу жертви у заявника.

б. Заперечення щодо вичерпання внутрішніх засобів захисту

15. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національні засоби захисту, як цього вимагає п. 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржив стверджувану бездіяльність органів державної виконавчої служби у національних судах та не звернувся до господарського суду для включення його у список кредиторів у провадженні по справі про банкрутство боржника.

16. Заявник не погодився з цим твердженням, стверджуючи, що жоден з наведених засобів не був ефективним.

17. Оскільки Уряд посилався на те, що заявник не звернувся до суду зі скаргою на стверджувану бездіяльність відділу виконавчої служби, Суд зазначає, що факти справи демонструють, що протягом періоду, який розглядається, виконання рішень унеможливлювалось законодавчими заходами, а не неналежною діяльністю відділу виконавчої служби. У цьому зв'язку Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої скарга про відшкодування шкоди, спричиненої діяльністю відділу державної виконавчої служби, не становить ефективний засіб захисту у справах, в яких затримка у виконанні рішень суду виникла з причин, не залежних від державної виконавчої служби (див. серед інших рішення у справі "Михайленки та інші проти України", N 35091/02, пп. 38-39, ЄСПЛ 2004 -...).